Будувати життя в новій країні надзвичайно важко. І з цього «важко» найскладнішим пунктом я б виділила саме соціалізацію.
Ти живеш там, де маєш все: близьких друзів, які розуміють твій гумор і розділяють твої погляди на життя, батьків, до яких завжди можна приїхати на смачну вечерю і спостерігати за їхніми стосунками з твоїми дітьми, налагоджені контакти: школа, лікар, кондитер, перукар, фотограф в кінці кінців.
І в один момент все це залишається дуже далеко. Все, що було рідним, звичним і знайомим. Так, у всіх нас є онлайн спілкування. Але погодьтесь, це не одне й те саме.
В новій країні ти завжди трошки чужий, адже накладається все! Менталітет, місцеві звичаї і традиції, мова… І нехай я говорю іспанською і не маю цього бар’єру з носіями мови, але я все ще не почуваюся «своєю». І щиро кажучи, не впевнена, що це в принципі можливо. Завжди знайдуться якісь місцеві словечки, яких я не знаю типічний серед місцевих жарт, який не розумію…
І так ти ніби і з місцевими не до кінця своя, і з тими, хто залишився в Україні чи роз'їхався по світу, втрачаєш якусь глибину спілкування.
То ж зараз я дуже вдячна, що моя робота — це про спілкування з людьми. І які ж неймовірно світлі люди приходять до мене на зйомки. Можливо, тому мені так хочеться цієї щирості і природності на фотографіях, адже я бачу, які прекрасні душі у цих людей і дуже хочу зберегти на світлинах саме їх… ці неповторні до мурашок прекрасні душі.
