Три роки без дому.
Три роки без відчуття безпеки, без звичного життя, яке здавалося таким міцним.
Три роки тому моє життя розділилося на «до» і «після». Як і життя мільйонів українців, які одного ранку збирали валізи, не знаючи, чи повернуться назад. Я теж стала частиною цієї хвилі — хвилі людей, яких війна викинула за кордон, відірвавши від корінням.
Спочатку це був шок. Потім — спроби знайти опору. Триматися за роботу, за звичні ритуали, за людей, які стали новою сім’єю далеко від дому. Але скільки б часу не минуло, відчуття тимчасовості не відпускає. Тут — безпечно, але не вдома. Тут — комфортно, але не своє. Тут — можна будувати життя, але завжди з думкою: а що, як завтра можна буде повернутися?
Найскладніше — знайти себе у цьому хаосі. Бо коли все, що ти знав і будував, розсипається, доводиться будувати спочатку. Шукати сенси. Шукати, хто ти тепер, коли твоє життя більше не там, де залишилося серце.
Але ми не здаємося. Ми вчимося жити в цьому «після». Вчимося бути сильнішими, адаптуватися, підтримувати одне одного. І головне — пам’ятати, хто ми і звідки.
Бо навіть далеко від дому, навіть у новій реальності, ми все одно — Україна 💙💛
