В лютому 2022 творчість в один момент стала чимось неважливим для мене. Тоді здавалося, що все це — бруд під нігтями, настільки я її знецінила.
«Яка ж неважлива професія у мене, — думала я тоді. — Я не лікар, не пожежник, не психолог…» Мені здавалося, що бажання творити більше ніколи до мене не повернеться.
Ми виїхали з України 12 березня і якийсь час були в Польщі. Повна невідомість, бажання одне — лежати в ліжку і читати новини. І вірити, що ось-ось скажуть, що все, війна закінчилася, можна повертатися.
І ось тоді, рівно 2 роки тому, через місяць початку пекла, я вперше захотіла взяти в руки камеру.
Тоді, на якусь годинку, я забула про в1%ну. Я обрала бути щасливою на цей час. Я дозволила собі насолодитися заходом сонечка, першими весняними промінчиками, обіймами з дітьми, красивою природою. Вперше нафарбувала вії.
І коли я знову взяла камеру в руки, я повернула собі одну з найсильніших життєвих опор — творчість.
Я вдячна собі за те, що зробила ці фото. Я тоді знову відчула силу творчості. І коли дивлюсь на них зараз, то бачу надію, світло і силу. В цей момент я відчула якусь іншу емоцію, ніби якийсь проблиск на невеличкий проміжок часу і змогла зафіксувати його.
Це ніби символ — «Навіть під час війни можна щиро посміхатися».
